Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom

Новини

Real time web analytics, Heat map tracking

ccd487900e65ccf5119f9455b7a2b13b1429788868 1

У мене є приятель. Він на початку нульових, ще будучи студентом, знайшов собі добрий підробіток. Протягував Інтернет-кабелі між будинками, а потім безпосередньо «кидав Інтернет» до абонентів. Мій приятель мав визначену дільницю, це була центральна, історична частина Дрогобича. В центрі він облазив усі горища, був знайомий з усіма «ключниками» ,особами, котрі «берегли» ключі від стриху. Микола, так його звали,  мені розповідав, що оті «ключники» були переважно російськомовні бабці, дружини так званих «визволителів», сім’ї яких, як відомо, після війни облюбували собі старі кам’яниці у центрі міста. «Оті бабці, то гіршого нема» - бідкався не раз мій приятель.

 

Микола постійно конфліктував з ними, і жодні його аргументи не спрацьовували. Бабці вперто стояли на своєму: жодних Інтернетів їм не треба, вони якось жили без Інтернетів, то й інші обійдуться. Часом мешканці тижнями марно намагалися дістатися правдами та неправдами до горища, Миколина робота невиправдано простоювала. Тут треба сказати, що приятель мій по-особливому ставився до своєї праці: він вважав її справжньою почесною місією. Адже він через оті кабелі доносить до кожного з під’єднаних абонентів Європу! Інакше як просвітником, чи навіть Прометеєм, він себе не називав. Бувало зберемося з друзями, такими ж студентами, за чаркою, а Микола починає свою «лекцію» на тему: «Бабки-москальки як перепона на шляху просвітницької Інтернет-місії, котра невпинно наблизить нас до Європи». Якими тільки епітетами не називав Микола отих ключниць, використовуючи здебільшого свої знання давньогрецької міфології. Обзивав їх Церберами, Горгонами, Вепрами Калідонськими, Гарпіями, Горгульями та старими Медузами. Отакий освічений був мій приятель. Бувало зустріну його біля Ратуші, Микола поважно скине бухту кабелів собі під ноги, запалить сигаретку, і заведе дискусію зі мною про те, що нам до Європи, як до місяця пішки, і що якби в кожного в хаті був Інтернет, то може люди би мудрішими стали. Видно було, що він і справді переймався тим, що робив.

Тепер коли згадую Миколу, розумію, як тоді ми по іншому сприймали оту Європу. Адже то було років шістнадцять тому, ще до першої революції, а до другої і взагалі було як до місяця пішки. Зараз Микола з сім’єю живе на Півдні Італії, неподалік  Неаполя. Ми часами спілкуємося у скайпі. Щоправда у нього Інтернет поганий, бо свого не має, а «краде» WI-FI з піцерії біля свого дому.  Тому наші розмови відбуваються здебільшого  в тій піцерії. Через мононітор свого комп’ютера, я бачу не тільки свого старого приятеля, але десь там вдалині видніється величний вулкан Везувій, який зруйнував не менш величні Помпеї. Неаполь, що його заснували грецькі переселенці, носії улюбленої Миколиної міфології. Зрештою від Неаполя не так далеко до Риму, до центру європейського світу, яким так марив мій приятель.  Іноді ми так довго та часто розмовляли у скайпі, що мене вже почали впізнавати кельнери з цієї піцерії. Привітно махаючи в монітор, віталися зі мною. Виявилося, що поміж персоналу багато українців. «Нас в Італії взагалі багато, ми ніби як свідки Європи», - каже мій друг. Після революції Гідності він майже хотів повернутися, але потім передумав.

- Що там у вас нового? Кажуть у вас ще гірше ніж було? - бідкається часами сеньйор Микола.

- Та чому гірше? Твої дрогобицькі  Горгони з Медузами  давно вже в царстві Аїда, тепер на горища маєш повний доступ, давай повертайся до нас Прометею!- регочу йому у відповідь.

Але він непохитний, повертатися не збирається. Каже нам до Європи далеко. «Не так уже й далеко!» Віджартовуюся я, якихось там триста вісімдесят чотири тисячі чотириста один кілометр. Це відстань до Місяця. Якщо не перевищувати швидкість (а в Європі того не люблять), то це лише півроку їхати на автомобілі, щоправда без зупинок, чітко по GPS і за правилами. Хоча ми обоє погоджуємося з тим, що у нас тут багато що змінилося, але скептичний Микола зводить усе до того, що ми втратили надто багато часу на проведення реформ, а його (час) навіть в кредит не дають. Втратив, отже втратив назавжди. Чи погоджуюся я зі своїм приятелем? Страшенно не хочу погоджуватися, але маю визнати, просто  змушений. Особливо про втрачений час, адже так не хочеться зізнатися собі, що до Європи «дістануться вже наші діти, а не ми», хоча нам всього лише трішки за тридцять, і ми самі, ще молоді. Тож про всяк випадок не погоджуюся, принаймні поки що.

Після таких роздумів, йдучи центром міста неодмінно помічаю хаотично натягнуті між будинками чорні Інтернет-кабелі. Вони врізаються в старі фасади будинків, повисають над балконами та терасами, вітер лупить ними об старі барельєфи та ліпнину. Виглядають вони доволі потворно, закривають небо,  нищать історичну архітектуру і взагалі псують міський простір.  Одразу впізнаю «Миколину роботу», він зрештою старався, хотів як краще. Хоч в певний момент «плюнув» і вирішив не  йти до місяця пішки, а вибрав значно коротший шлях, що пролягає через Чоп.  Який шлях виберемо ми? Хіба залежить не від нас?

Андрій ЮРКЕВИЧ

 

Редакція “Медіа Дрогобичини” зібрала коментарі до теми: Чи є все таки Україна Європою, і які чинники сприяють, а які навпаки заважають на шляху євро інтеграції.

Олександр Ірванець— український письменник та перекладач

Наблизитись до Європи нам сприяє географічне розташування, адже з Києва, наприклад, до Варшави ближче, ніж до Москви. А перешкоджає нам на цьому шляху безліч чинників - це і вроджений анархізм українців, і кумівство, і простакувата хитруватість, яку так легко побачити іноземцеві, і пасивність в суспільно-політичному житті, і консервативні переконання великої частини населення. Тобто, чинників стримуючих, гальмівних є набагато більше, що й пояснює повільність нашого шляху вперед.

Андрій Любка поет, перекладач, есеїст

Та ми й так Європа, проблема лише в тому, щоб злущити з себе шкаралупу совка. А цей процес, здається, не пришвидшують ані революції, ані президентські укази. Дуже повільно, але він рухається - і якщо згадати кінець 90х, то з нинішним днем різниця разюча - поступ таки є. Шкода лише, що такий повільний. Отож, чекаймо і скромно робімо свою справу.

Віра Меньок , керівник полоністичного науково-інформаційного центру імені Ігоря Менька ДДПУ ім. І. Франка. Директор міжнародного фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі

В України з Європою (ґендерно порядковість не має значення ­– обидві суб’єктки жіночої статі) трохи так, як перед підписанням шлюбного контракту, коли принаймні одна зі сторін бідкається – злегка розгублено, злегка роздратовано: є ж почуття, то навіщо ще ці контракти? Не хочеться ані «бідною нареченою» виглядати, ані неспроможною до виконання умов контракту. Ніби й зрозуміло, а таки складно сказати, хто тут більше бідкається, тому краще про почуття. Почуття в України до Європи справді є – складно було це більш переконливо довести всьому світові, ніж через випробування кров’ю і смертю заради здійснення свого вибору.

Але ж почуття непостійні – чоловіки чомусь віками думають, що це стосується жінок. Насправді почуття непостійні незалежно від статевої приналежності – просто така їхня природа, що мусять безперестанно оновлюватися. Не знаю, як із почуттями Європи до України, але сподіваюся, що в України до Європи почуття не згасли, а може ще більше розгорілися, – от тільки яким вогнем (якої пристрасті?) і в якій її частині?

Якщо з почуттями не все зрозуміло, то бажано включити розум. А от із цим, здається, ще складніше. І знову майже так, як перед підписанням шлюбного контракту: якщо одна зі сторін вагається, то зазвичай радиться з родиною. Припустимо, що розлога Україна, з її заходом–сходом, північчю–півднем та центром, збереться на таку сімейну нараду. Може й збереться, але ж точно пересвариться й нічого не вирішить, лише все ще більше ускладнить (примітка: щодо Сходу, то тепер узагалі невідомо, чи він долучиться до сімейної наради).

І що робити? Самого лише бажання однієї чи двох частин України таки підписати той відповідальний контракт, керуючись не лише почуттями, але й розумом, замало. А тут ще й колишній незаконний чоловік-тиран з імперіального сходу, за якого колись давно насильно видали заміж без жодної згоди (хто ж питав «ворогів народу» про згоду?) і який ось уже двадцять шість років ніяк не погодиться із тим, що все скінчено, і назавжди, тому його лють і брутальна помста за інший вибір колишньої «республіки-сестри» вилилася з берегів і невідомо, коли втихомириться. Нема тепер виходу – треба довести агонізуючому тиранові, що все справді скінчено, і назавжди. І тоді лише повернутися до перегляду умов контракту з Європою.

Та якби мене хтось питав про мене і мою частину України, то відповідь буде проста: ми тут завжди були Європою, тож вибір зрозумілий – навіть не вибір, а природний стан як почуттів, так і розуму. Це нам просто довго й методично втовкмачували в голову залізобетон, але він виявився не таким уже й непробивним матеріалом – принаймні для мого покоління, не кажучи вже про молодь, яка першою вийшла на Євромайдан, бо знає, до чого прагне.

 

Андрій ЮРКЕВИЧ, Медіа Дрогобиччина №1 (15) від 12 травня 2017

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: