Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom
Четвер, 29 Червень 2017

Новини

Real time web analytics, Heat map tracking

karakevychЗа мірками мирного життя він зовсім юний - йому й  двадцяти п'яти ще нема. За мірками війни, яку пройшов ледь не з самого початку, його  вік - якраз "сама сіль". 

Наш співрозмовник – легендарний лучник з Майдану, легендарний "айдарівець", нині офіцер ЗСУ Орест КАРАКЕВИЧ.

-          Оресте, що було ключовим в прийнятті рішення йти на Майдан, йти на фронт? Адже до того часу у тебе було зовсім інше, звичне молодіжне, студентське життя

-          На фронті у той час збиралися найкращі представники чоловічої статі. Мені завжди хотілося бути з найкращими. Це був наче виклик самому собі.  Тож прийняв таке рішення.

-          Рішення було прийняте, пішов на війну. В її процесі не виникало  бажання повернутися? Не було розчарування своїм виробом, рішенням?

-          Було. Перший місяць ми стояли на позиціях біля  Луганська, де у нас велась так звана «окопна війна». А хотілось більше руху, уявлялось ж усе не так… І ось, я поїхав додому – на тиждень,вирішити питання щодо інтернатури – і дізнаюсь, що мої хлопці пішли у рейд, розпочались реальні бойові дії. І хоча з хлопцями був знайомий усього два-три тижні, з’явилось те відчуття сім’ї. Оте відчуття що – як, як – вони там, а я тут..  І одразу туди поїхав

-          А потім?

-          А потім навпаки – боявся додому приїжджати аби там що не пропустити (сміється).

-          В даний момент ти – військовослужбовець, який служить за контрактом. Контракт на скільки часу укладено?

-          Так. Зараз я командир взводу роти розвідки 92 бригади. Контракт підписано до кінця АТО. Підписаний у серпні 2014 року

В цьому контракті є ряд юридичних неточностей, і його можна розірвати. Але розривати не рвусь. Бо… Бо там  зрозуміліше.

Зрештою, уявити себе зараз лікарем… Ні.. (сміється). Одразу засумую за своєю гвинтівкою, своєю формою. Зараз наша  армія розвивається – за зразками Америки, НАТО. Тож є бажання таки спробувати свої сили там, знайти свою нішу.

-         Наскільки часто і наскільки часу в рідний Дрогобич приїжджаєш?

-          Був на Різдвяні свята. Тепер на якийсь час знову відпустили.

-         Як батьки відреагували на твій похід на фронт? Адже, наскільки розумію, вони бачили свого сина лікарем, а не снайпером

-          Так. Але почнемо з того, що спочатку вони і не знали. Я отримав диплом, на випускному домовився з друзями що йду до них а «Айдар», приїхав з Івано-Франківська додому, сказав, що іду відпочивати з друзями в Київ, а сам – в Старобільськ, Луганськ ...

Через якийсь час приїхав, знову сказав що їду не туди, куди насправді. Мовляв, в Маріуполь, на тренувальну базу зібрався… Тато почав здогадуватися наприкінці серпня, коли подзвонив йому з російського номера. Ми тоді в оточенні стояли.. А потім почались інтерв’ю різні – і правда стала відомою.

-         І що казали?

-          Та що казали.. Сварились трохи. Але нічого. Батьки у мене – золото. Дуже ними пишаюсь. Тішить серце те, що підтримують мене у всьому. Тож завше їх хочеться підтримувати і не тривожити.

Зарплата військовослужбовця  зараз непогана, мені п’ятої частини зарплатні вистачає на свої потреби, тож решту коштів стараюсь їм відправляти. Впираються, брати не хочуть, кажуть: «То твої кошти» (сміється). Але поки можу і як можу – так стараюсь бути для них гідним сином.

-         Були у тебе випадки коли ти вже прощався з життям?

-          Були.. І коли в оточені стояли, і коли вогонь з обох боків по нас вівся. І за час снайперської практики різне було.

-         Що думалося у той час?

-          По різному. Це залежить від обставин і часу та інтенсивності бою. Якщо це короткострокова, миттєва ситуація – нічого не думається. Вся увага, весь ресурс спрямований на те, щоб виграти бій, вийти цілим з ситуації. Психіка в цей час змінюється. Потім й згадати про все, що відбувалось, складно.

Коли ж оточення чи довга загроза – шукаєш розради. Надія ж вмирає останньою. То ж до останнього живе надія що все буде добре. А якщо не буде… Ну що ж, треба – то треба.

-          Ти на фронті втратив багатьох друзів. Найчастіше згадуєш про «Грізлі». Як ви з ним познайомились, ким він тобі був?

-          Андрій Юркевич... Він був на Майдані. На різних відео можна побачити скількох людей він врятував у той страшний день 20 лютого. Я вважав і вважаю, що він був одним із тих, хто найбільше роботи там зробив. А познайомились ми у соцмережах. Він, як і я, шукав куди б піти. Айдар, Азов, Правий сектор…. І вийшло так, що в Айдар саме він мене привів: подзвонив 19 червня, у день мого випускного, що йде в Айдар.  Я зголосився з ним.

 Склалось так, що ми працювали разом, були у парі на бойових чергуваннях, в засадах. Довіра у нас була… Вважаю, що він був одним з найкращих бійців батальйону. Якби не він – нас у один «прекрасний» момент могло усіх не стати . Ми полягали спати, а він пішов сам в розвідку, ліквідував загрозу, і завдяки йому ми виграли бій у Красному Яру.

А загинув він через підлість тих, хто їх «злив» …

-         Часто згадуєш тих, хто загинув?

-          Так…

Багато друзів, знайомих погинуло. З останніх – Тайфун і Ендрю. Смерті яких, до слова, зовсім не пов’язані, знаю про що кажу, і навколо яких цілі легенди виросли…  Нашого комбрига намагаються винним у смерті Ендрю зробити. А ще пробують смерть Ендрю зі смертю Тайфуна пов’язати, хоча загинули вони від зовсім інших обставин.

-          Очевидно, на фронті, як і в тилу, інтриги плетуться

-          Так. Є таке. На жаль.

92 бригада, не забуваймо, затримала ГРУшників Алєксандрова і Єрофєєва. І як би Росія від них не відхрещувалась – факт залишається фактом. А значимість їх применшують лише для того, аби не зростала їх «ціна» і їх легше було витягнути.

Ніхто комбригу 92-ї бригади це не просив і не забув. Помста ж не обов’язково має бути прямою. Тому підозрюю, що всі ті ситуації, які кояться навколо  комбрига 92-ї бригади зі спробами звинуватити його в контрабанді  чи вбивстві Ендрю  – це руки тих, хто не пробачив комбригу оцього затримання. Він – пряма, чесна людина, за що його поважаю. За час моєї бойової практики можу сказати так лише про двох своїх командирів - Лапіна (Зола) і Ніколюка (Вєтєр)

-         Як ти вважаєш, оцю річ недобру, ці інтриги можна якось викорінити? Бо ж армія має бути єдиним кулаком. А в час, коли йдуть внутрішні війни, про перемоги зовнішні говорити складно

-          Тут така ситуація… На передовій, коли йдуть активні бойові дії, цих інтриг – мінімум. Невигідно. Стоїть питання життя і смерті. Згадаймо, наприклад, перший резервний батальйон НГУ: це були майданівці і вв-шники, які на Майдані столи по різні сторони барикад. Але потрапивши на війну проти зовнішнього окупанта, вони стали одним цілим і один одному прикривали спину. Так і тут: не можуть вестись гнилі ігри в час, коли є загроза життю. Але чим далі в тил – тим «жирніші» генерали (сміється)

-         Що з цим робити?

-          Боротися. Ламати ту систему. Викорінювати корупцію. Забирати цих генералів. Втім, зважаючи, що у нас усюди кругова порука – це дуже важко. І тому іноді здається, що було б простіше взяти пару-трійку снайперів – і «попрацювати». Але! Є приклад Майдану – ми вдались до радикальних методів, переламали, перепалили, хлоп!- ура!, перемогли. А тут – бац! – гідра ще гірша, ніж була. Де гарантія що і цього разу не буде так же? Тож найбільш правильним вважаю вливатись в систему, і її ламати. Не людей, а систему.

-         А система – не зламає?

-          Треба старатись, аби не зламала. Всіх не зламає. Зрештою, ми ж не перші, хто йде цим шляхом. Маємо от приклад Латвії, країн Прибалтики. Вони 8 років «товклись головою в стіну», але таки зуміли переламати ситуацію. І ми зможемо. Мусимо змогти.

-         Твої плани на майбутнє?

-          Наразі – робота у ЗСУ. А там – як Бог дасть.

-         У своєму рідному місті саме ти був «ключовим чинником», який спонукав Тараса Кучму - на той час начмеда батальйону Кульчицького - прийняти рішення спробувати свої сили на посаді міського голови Дрогобича. Що зараз можеш побажати міському голові – не як друг, а як виборець?

-          Почну з того, що і мені пропонували люди балотуватись. Але знаючи, що йде Тарас, відмовився. По-перше, досвід не той. А по-друге, поважаю цю людину. Тож завше моє плече підтримки біля нього.

Побажати ж хочу терпіння і розуміння того, що 100 днів роботи проти 100 років розрухи – це різні величини, і все зразу зробити не вдасться. Але треба намагатись.

А ще – хочу, аби він таки нарешті почав довіряти тим, хто хоче допомогти, а не тим, хто вміє улесливо говорити. Той, хто хоче допомогти безкорисливо – ось його опора. А не ті, хто тримається за власний зиск, і замість правди-матки в очі, різні улесливості говорить. Бажаю навчитися розрізняти ворогів і друзів. Конструктивну критику друзів і небайдужих громадян  щоб сприймав належно, а не в штики.

Мене болить за своє місто. А більше мені тут нічого не потрібно, жодного зиску. І тому вважаю, що якщо я або інші люди безкорисно пропонують свою допомогу – варто прислухатись і слідувати порадам. Вартує не лише нам до нього приходити з пропозиціями і порадами, а й йому до нас – до громади, до фахівців і спеціалістів в різних галузях – за порадами і підказками. Бо ж ні я один, ні він один, ні будь-хто інший один усього не знають. Має бути команда професіоналів, яка знає, вміє і зробить. Не для себе – а для міста. От тоді все буде супер.

Марія Кульчицька

 

 

 

 

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: