Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom

Новини

Real time web analytics, Heat map tracking

Суспільство

Клініка Стоматолігії ЛужецькогоУсі вони - лікарі за фахом, але вже третій рік поспіль за покликом душі уся команда Клініки стоматології доктора Лужецького віддано підтримує  українських воїнів у зоні АТО, збирає найнеобхідніше та відправляє це на передову.

У Трускавці це чи не єдиний масштабний волонтерський проект, що розпочав діяльність ще за часів Майдану, який продовжує допомагати українським воякам і нині. Важко уявити, як звичайним лікарям з маленького курортного містечка за майже три роки вдалось зібрати понад мільйон двісті тисяч гривень(!!!), перетворивши ці гроші у засоби, що врятували сотні, а то й тисячі людських життів. Спершу це були продукти харчування, засоби захисту, одяг, амуніція - словом, все, що часто у розпачі просили бійці з передової. Тут ніхто не шкодує ні свого часу, ні здоров’я.  Лікарі клініки більшість вільного часу присвячують:кажуть, жити по іншому зараз просто не можуть.  Головний натхненник та керівник клініки Стоматології Тарас Лужецький часто на власному авто за власний кошт возить  відправлення  в зону АТО; його життя тепер ділиться на «до «  і “після», а  жертовність цієї людини ховається за скромністю та посмішкою. Сьогодні ми говоримо з лікарями клініки про те, чи легко допомагати зараз і наскільки волонтерство змінило життя кожного з них.

«Коли все починалося 2014 року, ніхто не думав, що це надовго. Найгірше в цій ситуації те, що всі вже звикли до війни. На початку, ми це бачили, було більше допомоги від простих людей, більше приходили, жертвували, зараз - мало, всі звикли. Але хлопці все одно телефонують  і розповідають  про потреби, а коштів бракує, тому ми зараз більше зосередились на організації акцій, концертів, ярмарків для збору коштів. Це спільна робота всіх волонтерів, «Дрогобиччини-SOS» в тім числі, ми об’єднуємо зусилля.

Чи звикла я особисто? Ні, бо щодня живу потребами хлопців, тут неможливо звикнути. Коли чуєш від бійців: « Вчора не їв, а позавчора не пам’ятаю»- то як тут звикнеш?» - говорить  Наталя, лікар Трускавецької Клініки стоматології.

Дехто не приховує розчарування- далеко не всі українці переймаються війною, а особливо бійцями та їхніми потребами. «Раніше люди допомагали, а зараз- байдужість. Приходять люди на акції з словами «Кому ви допомагаєте?», «А що, там  надалі війна?». Починається політика: мовляв треба йти у владу, бо вона нічого не робить, а ви ще ій допомагаєте. Ви питаєте, що мотивує продовжувати допомагати, попри все це? Байдужість людська якраз і надихає! Ми, як лікарі, за своєю  суттю маємо допомагати людям. Хочеться, щоб все це закінчилось якнайшвидше - в новинах говорять про втрати як про звичайну статистику, ніхто на це вже не звертає уваги, на превеликий жаль» - ділиться з нами лікар Юрій.

Ми продовжуємо нашу розмову про волонтерство спогадами про все, що відбулось в житті лікарів за останні три роки. Я прошу пригадати найяскравіші моменти, слова чи події.

«Волонтерство - це не лише збір коштів, - каже лікар Василь, Але  почнімо з того, що найбільше коштів, які  зібрала Клініка стоматології - це наші особисті гроші. Десять  відсотків від заробленого Клініка передає на потреби АТО. Були ситуації, коли Григорович ( керівник клініки Тарас Лужецький - Авт.) їхав лише за наші кошти. Для нас волонтерство - це ще й безкоштовне лікування бійців, що повернулися із зони АТО. Ви запитували, що мене вразило найбільше? Зазвичай, хлопці розуміли, що ми лікуємо їх за власний кошт, але були випадки, коли нам казали, що хтось і так оплачує ці послуги, тому лікувати бійців ми зобов’язані. Дехто просто не розумів, що все було тільки за наш власний кошт. А взагалі емоції неоднозначні - наші люди втомились від байдужості, як і від війни, й часто не довіряють навіть волонтерам. Дуже мало людей оцінює працю волонтерів. Але одного не можу ніяк зрозуміти - якщо не хочеш допомагати, навіщо прилюдно обговорювати тих, хто щось робить, і критикувати? Це мене особисто «зачіпає» за живе».

Серед лікарів є  й такі, чиї сім’ї не з новин знають, як виглядає українська війна. Стоматолог Юля розповідає, що все почалося, коли її батько вперше поїхав на Схід: « Ми всією  сім’єю їздимо на акції, готуємося, намагаємося допомагати чим можемо».

Остання з акцій, яку організували волонтери Клініки стоматології доктора Лужецького, була присвячена  Дню Трускавця. Виручена сума вразила - того дня на потреби АТО вдалось зібрати майже 90 тисяч гривень!

«Ми почали о десятій  годиніранку і завершили  акцію о 12 годині ночі. Ноги гуділи, а зранку нам всім на роботу, до пацієнтів. Попри все, ми були в такому азарті та відчували задоволення, що ніхто навіть не думав про втому. Коли побачили, скільки грошей вдалось зібрати лише за один день, були дуже щасливі! Часто наші акції проводимо біля церкви Покрови:  отець Володимир Бондарчук робить різноманітні фестивалі, а ми долучаємось», - розповідає лікар Клініки Юлія.

Головний «двигун» лікарів-волонтерів Тарас Лужецький на моє запитання про мотивацію допомагати далі та порятунок  від розчарування говорить про свій колектив,  який не дає зійти із нелегкого шляху : «От вони мене  і надихають!(усміхається). В країні війна, для мене зараз немає нічого важливішого, от і все. Можете мені позаздрити: я цього року вже п’ять разів був на морі - ближче до лінії фронту».  Його остання фраза викликає жваву реакцію у підлеглих; всі усміхаються, хоча кожен розуміє іронію Тараса.

Нашу розмову підхоплюють воїни, що часто відвідують улюблену команду трускавецьких волонтерів. . Відверто говорять про наболіле:  не можна залишатись байдужими, інакше цю війну ми точно програємо.  « Зараз ми збираємо кошти на реанімобіль. Підходимо і до наших депутатів, які задекларували мільйони. І знаєте, скільки вони дають? В декілька разів менше, ніж пересічна  людина, що живе на зарплатню в 3200 гривень. Знаєте, скільки дають наші олігархи? 100, 200, 500 гривень, а їздять  на автівках, які коштують понад 20 тисяч доларів. Мого товариша, з яким ми пліч-о-пліч воювали, привезли без рук, без ніг, без голови. Цінності у людей різні, от і все» -  з болем говорить Василь Шимко, ветеран.АТО.

Вадим Пєчніков, голова ГО «Меч Арея», каже, що якби не волонтери, взагалі  нічого не було - ні три роки тому, ні зараз: «Коли я воював, все доправляли волонтери. І зараз  я дуже сумніваюсь, що ЗСУ отримує прилади нічного бачення, «швидкі»  чи іншу техніку без участі волонтерів. Їхня роль аж ніяк  не зменшилась, як декому здається. Навіть наш попередній Трускавецький мер полюбляв повторювати, що волонтери вже не потрібні. Ясна річ, він ніколи не воював, інакше не говорив би такого»

Війна триває. І не лише на сході. Війна з людською байдужістю потребує подекуди тих самих зусиль, що і на полі бою. Сьогодні важливо спитати в себе:  « Чи готовий  я боротися тут,  в тилу, адже на лінії фронту хтось воює за моє мирне небо».

РОКСОЛАНА БУЯК, Медіа Дрогобиччина №9 (23) від 08 вересня

 

мости волонтерства 2У другій половині серпня польське містечко  Жегєстув гостинно зустріло 11 дрогобичан. У рамках проекту «Мости волонтерства» у південній  Польщі зібралася активна молодь двох сусідніх країн з різних середовищ (громадських організацій, навчальних закладів, мистецьких об'єднань, студентських спільнот тощо). Учасники проекту навчалися створювати та втілювати в життя проекти, що сприяють розвитку міста. Прикметно, що неформальне навчання відбувалося трьома мовами – польською, англійською та українською. Учасники прагнули пізнавати культуру один одного та з гордістю презентували свою власну.

Так, українці презентували Дрогобич як місто з давньою розмаїтою культурою, цікавою багатонаціональною  історією і перспективним сьогоденням. Польська та українська молодь обговорили проблеми, спільні для обох країн, намагалися творчо та відповідально шукати шляхи їх вирішення.

Тематичними у молоді були й розваги. Зокрема, відбувся спільний перегляд фільму «Півтора міста», створеного театром «Альтер» 2012 року. Кінострічка дала змогу полякам ближче познайомитися з «особливою провінцією», а дрогобичанам – проаналізувати, що змінилося в місті за ці п’ять років, а над чим ще варто попрацювати.

Організатор подорожі - Благодійний фонд «Карітас» СДЄ УГКЦ, що успішно та продуктивно діє в Дрогобичі вже 13 років.

«Проект "Мости волонтерства" важливий не тільки тому, що молоді українці і поляки знайомилися та спільно засвоювали важливі, практичні уроки. Пріоритетним є те, що молоді люди збудували мости не тільки для себе, а й для інших. Адже грантові заявки, над якими спільно працювали учасники, стосуються обміну молоді та залучення дітей до польсько-українських проектів. Це був гарний та корисний досвід для усіх. Велика подяка організаторам та ідейним натхненникам "Мостів волонтерства", зокрема Артуру Десці (заступнику директора «Карітасу») та Артуру Нємчику (голові Благодійного фонду "Польська  гуманітарна група"). Тиждень у прекрасному польському Жегєстові був справді натхненним», - коментує Андрій Юркевич, учасник та опікун-координатор проекту в Польщі.

До слова: з'ясувалося, що польська молодь чимало знає про війну на Сході України. І сприймають її там відповідно – саме як криваву війну, а не як «затяжну й напіввизнану антитерористичну операцію».

Проект «Мости волонтерства» став ще одним кроком назустріч активній, ініціативній, єврооптимістичній молоді – тій, яка спроможна змінити свою країну.

Оля РАДІОНОВА, Медіа Дрогобиччина №9 (23) від 08 вересня

 

23.08 3Кількадесят жителів Дрогобича взяли участь в час акції – провокації до Дня Незалежності України. Прикметно, що більшість учасників – ті, які власними руками творять зміни!

23 серпня у Дрогобичі відбулася Всеукраїнська акція «Диванна НЕ/залежаність – українська НЕ/залежність». Кількадесят  громадян сказали слово «ні» дивану та диванному герою – Почекуну та зробили перший крок назустріч змінам.

19s05 liza copyЇї життя схоже на сюжет блокбастеру - дівчина з Донецької області з певними проблемами зі здоров'ям, під час Революції Гідності, всупереч волі рідних їде на Майдан у Києві. Ба більше: про неї  дізналася вся країна: Лізу показали мало не всі центральні телеканали, а соціальні мережі «вибухнули» постами про її добре серце та патріотизм. Так склалися обставини, що Ліза Шапошнік  мешкає нині  в Дрогобичі. Кореспондент  «Медіа Дрогобиччина» розмовляє сьогодні з нею.

- Що змусило тебе поїхати з донбаської Дружківки до Києва і заявити про свою патріотичну позицію?

- До Майдану я працювала на Кавказі, у мене там був невеличкий бізнес. Потім мене огорнув сум - захотілось додому. Місяць відпочила, і вирішила їхати в Київ -  шукати кращої долі. Можливості для ведення бізнесу не знайшла, а скрізь у новинах саме йшлося про події з Хрещатика. 24 листопада  наважилась піти до людей на Майдані, поспілкуватися. Ніч 30 листопада стала «переламною» у моєму житті: я вирішила залишитись там до перемоги. Це була головна мотивація.

- Твої рідні не підтримали тебе, у них були пропутінські погляди на події в Києві. Ви зараз спілкуєтеся?

- Іноді спілкуємось. Мама так і залишилась при своїх поглядах. Нічого не змінилося. У мене є повага до неї як до матері. Оце й  усе. Таке інколи трапляється…

- Уся країна стежила  за історією твого кохання. Він - росіянин, який приїхав до Києва підтримувати позицію українців, освідчився тобі прямо на Майдані. Там ви і побралися у вишиванках під світлом об’єктивів журналістів. Але гепі енду у вас не було…

- На превеликий жаль. Потім він відкрив своє справжнє обличчя. Як виявилося, це була просто завербована людина. Було дуже боляче. Мені не хотілося навіть на вулицю виходити, нікого бачити і нічого слухати. Я повірила людині, впустила його до свого серця. Для мене це була і трагедія і  шок.

- Після Майдану у твоєму житті був добровольчий батальйон «Айдар». Ти вмовила комбата Сергія Мельничука взяти тебе на фронт. Спочатку ти допомагала на кухні, а потім на рівні з бійцями-чоловіками несла вахту на блокпостах. Навіть мала контузію. Як зважилася на цей крок?

- Коли Майдан завершився, всі роз'їхалися по домівках. Я тоді  сіла і подумала: «Куди ж мені їхати»? В той момент, здається, по радіо лунала пісня «Файне місто Тернопіль». Я вирішила, що тепер для мене відкритою є вся Україна, але обрала саме Захід, саме  Тернопіль. Почала займатися косметикою. Заходжу до однієї крамниці пропонувати продукцію, а там  з телеекрана чую: «Сьогодні семеро поранених, вчора десятеро» - і так щодня. Моє серце не витримало: я не змогла продовжувати жити тільки заради себе. Вирішила, що обов’язково «прорвусь» на фронт. Просилася на кілька полігонів, мене не брали. Одні не сприймали мене серйозно, інші  - просто жаліли. Сергій Мельничук також з іронією поставився до мого бажання йти на війну, та все ж узяв. На той момент саме на війні був мій дім.

- Мені складно уявити, як ти, зі своїм здоров’ям, наважилась перебувати у «гарячих» точках...

- Знаєте, на війні хлопці часто впадали в депресію, коли бачили безнадію. А от коли дивилися на мене, то їм ставало легше (сміється - Авт.). Коли починаю розповідати, що мені довелося пережити в житті, то проблеми здорових людей здаються усім несуттєвими. За це мене на фронті називали «Берегинею».

- Президент Петро Порошенко та столичний мер Віталій Кличко запросили тебе у складі української делегації до Парижу, на зустріч з тодішнім французьким президентом Франсуа Олландом. Тебе нагородили відзнакою «За мужність». Що тобі найбільше запам’яталося з тієї  поїздки?

- Знаєте, що було найцікавішим? Коли ми прийшли на прийом до резиденції Президента, сходами почали спускатися троє чоловіків - один дуже маленький, напівлисий, двоє кремезніших. Я тоді запитала у когось з наших: «А де ж президент Франції?» Мені відповідають, що цей найменший якраз і є Франсуа Олланд. Тоді він підійшов до мене і через перекладача сказав, що захоплюється мною, моїми вчинками. Сказав, що не може повірити, що таке буває взагалі. З усієї  поїздки мене найбільше заскочила  простота французького Президента та те, як нас чудово приймала українська діаспора в Парижі.

- У Тернополі ти почала будувати хостел для ветеранів АТО на благодійні пожертви небайдужих українців. Саме з цим фактом твоєї біографії пов'язаний скандал: власник будівлі, яку ти орендувала, звинуватив тебе у привласненні грошей.

- Зараз  я за цим не слідкую. Голова Тернопільської ОДА знає всю цю проблему. Вийшло так, що «вилізли» люди із дев’яностих. У нас була домовленість про оренду за одну гривню, але потім власник, побачивши, що до проекту долучається багато людей, захотів навіть не гривень, а доларів. Тоді я сказала йому, що в благодійності не може бути “відкатів”. Наслідок? На мене полився бруд та поширилися наклепи. Той чоловік  зачинив  будинок на ключ і все. В поліції сказали, що проти тернопільської мафії вони безсилі. Я зробила звіт за виконану  роботу. Зараз намагаюся забути  все це як страшний сон.

- Як ти опинилась у Дрогобичі? Ти тут надовго?

- У мене тут живе близька подруга, також переселенка, до речі. Зараз у мене  так склалися обставини, що додому до  Донбасу повернутися не можу, на Кавказ - також. Хочу жити тільки в Україні. Подруга переконала, що в Дрогобичі дуже толерантно ставляться до переселенців. У чому, зрештою, встигла переконатися: тут в автобусах поступаються місцем пенсіонерам, для мене це показник свідомості суспільства. Рішення прийшло одразу:  залишаюсь. Зараз орендую тут кімнатку.

- Днями в Трускавці відкрилася твоя перша персональна виставка-продаж картин. Ти давно малюєш?

- Мої картини доволі специфічні. Після подій на Майдані, на фронті, у Тернополі я впала в депресію і дуже захотіла сісти за мольберт. Потім збагнула, що жити без цього не можу. На полотнах поєдную мирне життя та війну. Напевно, найближчим часом це буде мій шматок хліба. Люди, які вже бачили картини, просто потопали в них. Маю надію, що Трускавець та Дрогобич також їх оцінять.

Роксолана БУЯК, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

converted file 8d061020Вона – завжди усміхнена та сповнена ідей дівчина з Макіївки. У зв’язку з воєнними діями на Сході України, Марина Шквиря переїхала з сім'єю до Дрогобича. Чому наша розмова саме з нею? Бо Марина не з тих, хто розгублено блукає чужими вулицями, чекаючи повернення додому. Вона підкорює нове місто і робить це дуже оригінально – на велосипеді.

- Марино, чому саме Дрогобич?

- У нас є родичі в цих місцях. Я завжди була рада приїздити сюди в гості, проте навряд чи могла колись уявити, що житиму тут постійно. Коли ж переїхала, подивилася на місто іншими очима і зрозуміла, що тут є багато можливостей щось створювати та змінювати. І я захопилася  цією ідеєю.

- Тобто Дрогобич ти все ж полюбила?

- Так, звісно. Це історичне затишне містечко. Тут тихі вулички, багато красивих місць та якась особлива атмосфера. Але тут ще багато роботи. Шкода, що чимало людей не цінує своє місто і не прагне його вдосконалювати. Хоча ця проблема присутня у більшості українських міст. Мені здається, усім було б корисно іноді отак переселятися -  щоб порівнювати, аналізувати і починати цінувати те, що мають.

- Чи відрізняються люди на Заході і на Сході України?

- Різниця є, але на глобальна. Тут більше традицій, більше відкритості. Там усе обмежується циклом «моя робота», «моя сім'я», «мій простір». Насправді приємно вражена, що тут у мене не виникло жодних проблем із знайомствами, спілкуванням, взаємодопомогою.

- Твоя українська мова – бездоганна. На жаль, далеко не вся Східна Україна може таким похвалитися. Тож  логічне запитання: звідки?

- Вдома ми спілкувалися російською. Але, завдяки мамі, українську знала добре. Тому  тут на державну мову перейшла без проблем.

- Тобто це все ж міф, коли приїжджі зі Сходу чи Києва, коли чують солов’їну, зціплюють зуби і стверджують: «Я нє панімаю»?

- Гадаю, що так. Міф, до того ж грамотно вигаданий, впроваджений та навіяний нам політиками. А люди… наші люди, на жаль, звикли дослухатися до безглуздих стереотипів.

- Чим займається громадська організація «Вело Дрогобич», співзасновником та учасником якої ти є?

- Ми намагаємося зробити Дрогобич більш комфортним для роверистів. Популяризуємо  велосипед як екологічний, зручний та комфортний вид транспорту. Організовуємо заходи, які стають ще й своєрідною платформою для знайомств. Це символічно, бо усі засновники ГО познайомилися під час велопробігів. Взагалі у Дрогобичі відновилася моя дитяча любов до ровера, бо це місто ніби створене для такого транспорту. Коли знайшлися друзі-однодумці, ми зрозуміли, що тут чомусь досі не створено достатньо умов для велосипедистів. І подумали: «Якщо не ми почнемо ці зміни, то хто?»

- А як у вас із фінансуванням?

Спершу ми робили мінімальні самостійні внески – для презентації проекту, друку велосимволіки на футболках тощо. Згодом написали заявку на грант і отримали стартове фінансування на початок популяризації велотранспорту у Дрогобичі (йдеться про грант від проекту «Велотрафік», що фінансується Європейським Союзом,  у рамках «Програми малих грантів для велосипедних активістів» - Авт.).

- Які найближчі плани намагатиметеся втілювати у життя?

- Плануємо облаштувати велостоянки. У цій справі сподіваємося на допомогу місцевих підприємців. Адже це і виявлення лояльності до велосипедистів, і додаткова реклама закладу. Велопішохідні зони – це взагалі прибутково. Поки водій авто думає, біля якого супермаркету йому припаркуватися, задоволений роверист уже двічі вийде з магазину з покупками.

- Але створення велопішохідних зон – це вже серйозна справа. Чи активістам можливо її втілити?

- Так, це глобальне питання стосується удосконалення транспортної системи загалом. Наприклад, зараз проектують капітальний ремонт дороги на вулиці Грушевського. В ідеалі вже у проекті має бути закладено створення певного простору не лише для водіїв авто та пішоходів, а й для велосипедистів. Це сучасний підхід, який піде на благо усім учасникам дорожнього руху. Звісно, це робота не на один рік, але колись же треба починати. Взяти за приклад інфраструктуру окремих європейських міст – і починати. Люди мають розуміти, що в цій країні житимуть їхні діти і внуки, тож думати бажано не лише про себе. Саме з таких речей починається ота «омріяна Європа».

- Тобто на самому ентузіазмі все ж далеко не заїдеш, необхідна потужна допомога влади?

- Влада – це народні обранці. Якщо щось потрібно народу, в цьому має бути зацікавлена і влада, інакше ніяк. На словах усі в принципі «за». Зараз питання в тому, щоб знайшлося фінансування і слова перетворилися на конкретні справи.

- З цим у нас буває не просто. Але особисто ти налаштована оптимістично?

- Я вірю, що з роками у людей з'явиться любов не лише до власних амбіцій («Погляньте,я скрізь роз’їжджаю на авто!»), а й до свого міста. Вірю, що з’явиться та пошириться  екологічне мислення. Насправді велосипед – це і швидше, і дешевше, і комфортніше. Корки на деяких вузеньких дрогобицьких вуличках – це парадоксально. Так само, як і паркування численних автомобілів «аби де». Та то вже інша тема, а ось щодо змін… Вони будуть обов’язково. Просто більшість прагне, щоб усе змінилося миттєво…і бажано без їхньої участі. Так, щоб одного разу прокинувся – і вже добре. А щоб було добре, інколи потрібно і не поспати, а натомість щось-таки зробити.

- З чого вартує почати?

- Насамперед – говорити про свої бажання та проблеми. У Дрогобичі немає належних умов не лише для велосипедистів, а й до прикладу, для мам з візочками. Але чому вони мовчать? Невже їх усе влаштовує?..

Другий крок – робити. Якщо хочете щось змінювати,  почніть з маленького куточку довкола себе. Хоча б декілька хвилин своєї буденності виділяйте на щось, що буде корисним не лише вам, а й іншим.

- Марино, про що ти мрієш?

- Мати змогу щось змінювати. Та й просто робити те, що тобі подобається. Це не завжди приносить кошти, але завжди отримуєш несамовите задоволення. Особливо, коли доводиш: те, що більшість називає неможливим, - таки можливо.

Оля РАДІОНОВА, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

w 11Історія успіху кримського татарина

З Аметом Бекіровим я познайомилась три роки тому. Тоді він був одним із сотні переселенців кримських татар, що вимушено покинули  свій дім. Минуло трохи часу, і сьогодні я вкотре зустрілася з ним. Зустрілась, щоб попросити розповісти історію його успіху. Адже сьогодні  Амет - успішна людина, автор програми «Мій Крим» на “Радіо Котермак”. На рахунку мого співрозмовника - уже кілька реалізованих проектів, отриманих грантів та власна стратегія цікавих ідей.

- Формула успіху, чи існує вона?  

- Так. Для мене вона полягає в тому, що мені справді якось легше, аніж дрогобичанам,   щось реалізувати. Для мене конфлікт – це певний  шанс. Втрата Криму дала мені ще більше сил вийти із зони комфорту і мотивацію активно діяти не покладаючи рук. А ось  самим дрогобичанам, за моїми спостереженнями, виходити із зони комфорту непросто, а отже, - складно втілювати в життя свої ідеї. У них є більш-менш стабільне благополуччя і впевненість, що це назавжди, а тому люди тут не надто  напружують свої мозок  і  серце для чогось нового та важливого. Я теж таким був, коли мешкав у Криму. Це для мене, звісно, був рай, але разом з тим усвідомлюю, що там я дуже розслабився. Тож саме  завдяки Дрогобичу та, зрештою, й подіям, що сталися в моєму житті, я  зміг багато чого досягти. Зумів реалізувати себе в соціумі  як особистість.

- Можеш трохи розповісти про проекти, реалізовані у Дрогобичі?

- Дуже важливим для мене став проект кримськотатарської культури. Це була низка різноманітних заходів під назвою «Дрогобич - культурний простір». У рамках цього проекту ми показали, що таке культурна дипломатія, як вона впливає на суспільство, та якими  є її результати для пересічних людей. Цей проект виявив, наскільки Крим є цікавим для дрогобичан. Ще один проект завершився  недавно – першого  червня. То був «Мандрівний музей». Одним із головних досягнень став візит духовного лідера кримських татар, муфтія Духовного управління мусульман України “Умма”,  Саїда Ісмагілова, до Дрогобича. Він прочитав яскраву лекцію про іслам в Україні. Ще одним важливим елементом цього проекту став «Форум-театр»,  у якому взяли участь і переселенці, і місцеві громадські активісти. Мистецьку частину доповнив відомий кримськотатарський музикант Джеміль Каріков. Також у місті побувала відомий історик  Гульнара Бекірова. А ще ми провели майстер-клас з орнаменталістики кримських татар від Рустема Скибіна. Тобто усе, що вдалося вивезти на материкову Україну, ми прагнули  показати тут.  А це, поза всіляким сумнівом, уся наша культура та історія. Подібні заходи відбулися у Дрогобичі вперше.

- Ти - кримський  татарин, котрий, приїхавши сюди, вносить значну лепту у розвиток міста. На твою думку,  чи можливо впливати на людей  через культуру ?

- Звісно. У цьому мені допомагає мій син Мустафа, який мріє створити свою «культурну Швейцарію», і який колись сказав: «Я – українець кримськотатарського походження». А чого варта лише одна пісня Джамали ? Завдяки їй про наш народ  дізнався весь світ. Не через політиків, не через ще щось там, а саме через пісню.

- Тобі, як людині збоку, мабуть, краще видно усі плюси і мінуси нашого міста. Що виокремиш як найважливіше?

- Важко виділити мінуси, так само важко і плюси. Скажу одне: у Криму я бачив ворога в обличчя, а тут я не знаю, хто мій ворог. Часто він ховається за овечою шкурою,  і це прикро.  Але я вдячний цьому місту за те, що воно показує мені всі підводні течії, - так я краще розумію ситуацію в Україні загалом. Ба більше: Дрогобич справді допоміг мені знайти себе. Це як історія з пророком Мусою, який сорок років блукав і водив свій народ пустелею (Муса - старозавітний Мойсей у мусульман - Авт.). Я прожив той самий вік у постійному пошуку самого себе. Лише зараз розумію свою місію. Тільки тепер я відчуваю, що вийшов із  оболонки і можу творити. Важливу роль відіграють і люди, яких я зустрічаю в цьому місті. Є навіть ті, з ким я  можу сміливо ділитися ідеями та втілювати  щось спільне. Це важливо.

- Якщо знову говорити про проекти. Чи можна справді ними заробляти собі на життя і почуватися добре людині, яка є по суті фрілансером ?

- Звісно, будь-який проект, якщо його правильно організувати, передбачає фандрейзинг. Проекти дають нам можливість інвестувати в себе.  Коли проекти завершуються, важливо, щоб місцевий бізнес активно  брав участь і підтримував їх життєдіяльність й надалі.  Усі ідеї, які зараз зароджуються у нашому місті, –  насправді є доленосними і  творять історію. Ось наприклад, просто на моїх очах народилося “Радіо Котермак”. І ця подія також уже стала історією міста. А взагалі я не люблю слово «проект». Бо так наші вороги називають Україну – «проектом когось чи чогось». А у нас – ідеї, плани та мрії.

- Нещодавно ти став автором програми «Мій Крим» на “Радіо Котермак”. Що це означає для тебе?

- Це - важлива  подія у моєму житті.  Ця платформа дає мені можливість вільно розповідати людям про  культуру свого  народу,  змушувати їх розуміти, що кримські татари - це  передусім  люди, у яких також є власні  культура та історія. Тому  можливість вести авторську програму на “Радіо Котермак” стала для мене прекрасним шансом розповідати про важливе.

- Над чим зараз працюєш?

- Зараз ми активно готуємо Дрогобич до спортивного марафону, який відбудеться у вересні. На разі активно збираємо однодумців та бігаємо щоранку на стадіоні. Це - своєрідна репетиція, але восени це стане справді великим спортивним дійством, яке зацікавить усіх дрогобичан.

Окрім спорту, також займаюся культурою.  Скажімо, у Дрогобичі є така мистецька платформа як «ДроАрт», яка (одна з небагатьох у місті) вчить краян розумінню сучасного   мистецтва, позбавляє усталених стереотипів та хибних уявлень  про культуру. Ми співпрацюємо з цією ініціативою, восени  навіть маємо надію організувати дещо спільне. Що конкретно плануємо, - не казатиму. Нехай залишиться трохи інтриги.

- Амете, а що б ти порадив чи побажав  дрогобичанам?

- Думати  глобально, діяти локально! Дрогобич - місто, яке перебуває у постійному розвитку. Важливо творити та якісно наповнювати його. Важливо робити своє місто живим і в жодному разі не дати йому занепасти.

Єва РАЙСЬКА, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: